Людина і гріх (за новелою Клима Поліщука «Людина й собака»)

Українська література рясніє непізнаними іменами. Серед них нерідко трапляються письменники так званої «другої полиці», однак дуже часто йдеться про імена, яких «забули», вилучили з літературного процесу через всім відомі події ХХ століття. Нині, в час, коли історія української літератури осмислюється наново, коли увага приділяється постатям, які ще не увійшли до літературного канону, творчість Клима Поліщука виявляється цікавою та актуальною. Ведучи мову про спадщину Клима Поліщука-прозаїка, варто сказати, що його творчість досі не знайшла належного розголосу та аналізу. Про нього немає жодної монографії, і найповнішим виданням творів на сьогодні є видання «Смолоскипу» серії «Розстріляне відродження», здійснене 2008 року. Один з небагатьох дослідників прозової спадщини письменника Валерій Шевчук назвав його «королем готичної прози», але, крім готичних новел, Клим Поліщук є автором оповідань про першу світову війну. Однак є у нього кілька творів, що перебувають осібно від цих двох умовних тематичних категорій. Серед них – блискуча новела «Людина й собака». Новела «Людина і собака» – надзвичайно потужний, оригінальний та виразний твір. Цікавий він з різних боків: перш за все, тематика його та ідейне наповнення претендують на роль українського «Портрета Доріана Грея», адже протагоніст Левко Лимарчук, який «колись був дужий, міцний, навіть гарний» постає у творі потворною хворою людиною, огидний вигляд якого просто вражає (варто сказати, що опис зовнішності Левка виконаний в кращих традиціях натуралізму). Коли Левко вперше бачить своє віддзеркалення після хвороби, він хоче заподіяти собі смерть, адже його «лице – не лице, а якийсь рудий струп, на якому болюче жеврілися одні лише дивні карі очі». Далі ми бачимо ще жахливіші картини, його тіло починає гнити, апогей настає, коли Левко відрубує собі прилюдно пальці. На цьому моменті необхідно зупинитися детальніше. Перший палець Левко відрубує собі наодинці. Цим автор показує розпач героя, який все ще намагається змагатися з горем наодинці. Другий палець Левко відрубує тоді, коли всі це бачать. До такого вчинку його спонукає лавочка, що стояла під кущами жасмину. Ця краса наскільки його вражає, що він вирішує знищити її, адже існування такої краси підкреслює його потворність, це викликає в його свідомості жадобу безсилої помсти, тому він «здмухнув ті ніжні пелюстки цвіту й поклав на краєчок лавки те, що було колись пальцем, і враз – сокирою». Це – апогей розпачу Левка, момент, коли він повністю віддаляється від людей, коли назовні виливається його Воно, яке робить його агресивним стосовно іншим. Підсвідомі муки та комплекси виринають хоча б із такого короткого діалогу між Левком та однією з жінок з натовпу: «- Що ви робите, чоловіче? – крикнула Оришка. Він шпурнув на лавку скривавлену сокиру й голосно зареготався: Га-га-га!.. Коли я тобі чоловік, то йди до мене спати…Га-га-га!..» Однак після цього Воно немовби відступає, і перед нами – чисте неприкрите горе людини, яка від нелюдських душевних тортур кричить від безсилля, відрікаючись від людей, співчуття яких лише рве йому серце. Кульмінаційним моментом є звернення до неба, на якому Левко не бачить Бога: «Ти…ти… дерево, а не Бог, он що!.. Витягнув угору праву руку й заворушив пальцями, ніби дулю хотів скласти, але пальці ледве рухалися. Тоді бовкнув: Нема!.. Озирнувся навколо і ще раз бовкнув: Нічогісінько!..» Після цього між світом і Левком пролягає прірва, і єдиним місцем, де Левко почувається себе більш-менш спокійно, виявляється стара дротівня. Тільки тут наодинці із собою Левко міг відчути себе повноцінною людиною, адже ніщо не дратувало його тут. Але саме в цей час в його житті відбулася подія, яка змінила його життя докорінно, подія, яка змушує читача побачити Левка по-іншому. Це була зустріч із цуценям, якого Левко полюбив і який став не те що найкращим другом, а усім. Показовим моментом у цій зустрічі стало те, як зазвучав голос Левка, коли він говорив із Кудлачем, як ніжно він його пригортав, коли побачив. Автор говорить, що «голос його бринів такими ніжними й такими чулими тонами, що аж він сам здивувався». Отже, ми бачимо, що ця людина не занепала духом остаточно, що щось життєствердне з’явилося в ньому при з’яві цуценяти в його житті. Кудлач надає сенсу життю Левка, адже Кудлач єдиний, хто не відвертається від нього, єдиний, хто, на думку Левка, любить його по-справжньому. Однак підсвідомо Левко боїться втратити цю любов, тому вирішує посадити Кудлача на ланцюг, щоб унеможливити його втечу. За цим учинком криється слабкість духу Левка, який намагається силою втримати неможливе – відданість. Однак Кудлач не може змиритися із неволею, тому він вперто гризе свій ланцюг і, врешті-решт, перегризає його. Побачивши це, Левко робить перший висновок про своє життя: « – От, собака… Отакий собі собака, а проте коли має біду, то гризе її… Тільки я ось ніяк і нічого, хоч неначе й людина». Саме таким чином у текст вперше вводиться порівняння людини та собаки. Після цього Левко Кудлач стає вільним, але дружба між ними лише зростає. Проте Левко, природно, не може забути свої муки. Надто згадує він про свою потворність, коли бачить старого Кожушка, якому вже понад дев’яносто років, але шкіра якого лишається сухою і чистою, що викликає заздрість у Левка. В такі моменти він розуміє, що саме поняття «краса» є його ув’язненням, що нагадує Кудлачів ланцюг. Потворність виринає навіть уві сні, коли Левкові сняться гадюки та жаби, що виринають із його носа, однак присутність Кудлача рятує душу Левка, він не почувається самотнім. Можемо навіть сказати, що Левко певною мірою почувається щасливим, але читач співчуває героєві, ставлячи собі питання: чому така несправедливість? За що Левко так картається? На це автор дає несподівану, але цілком вмотивовану відповідь: під час похорону старого Кожушка, Левко вперше за весь цей час озирається на прожите життя, розуміючи, що собака – не людина, але в його житті були люди, які могли б бути з ним і зараз. Тільки одним абзацом автор пояснює нам минуле героя: колись він мав сина та дівчину, яка після народження дитини «руки й ноги йому цілувала, щоб признав, а він, сміючись, чоботом у груди…У груди…» Після цього син «нібито вмер», а Маруся пішла в місто і запропастилася там. Проте показовим є те, що автор майже одразу показує самознищенність зла, він показує це доволі символічно: Левко зустрічає дівчину Мариню, яка була з міста і від якої він і заразився хворобою (очевидно, сифілісом), адже відомо, яким чином нерідко заробляли гроші дівчата, які із села потрапили до міста. Отже, бачимо опозицію двох образів – Марусі, яку зневажив Левко, втративши духовне обличчя, і Марині, через яку Левко тяжко захворів і цілком втратив своє обличчя фізичне. Таким чином, бачимо, що за концепцією Клима Поліщука, втіленій у творі, краса людини виявляється у тотожності краси духовної та краси фізичної. Ми розуміємо, що обличчя Левка стало потворним після нелюдського вчинку, ним свідомо здійсненим. Це може означати лише одне: таким чином відновилася справедливість, адже зло має бути покараним. Враховуючи цей аспект, надзвичайно важливо помітити, що саме статевий порив, а висловлюючись мовою З. Фройда, лібідо як частина Воно, став причиною покарання Левка. Автор трансполює це і на Кудлача: він помирає, повісившись на ланцюгу, коли намагається вирватися до рудої суки, яка притягує Кудлача статево. Побачивши смерть друга, Левко каже: «Я так само – живу й гину – через оте саме…». Після смерті Кудлача, Левко вкотре переконується, що «нема нічогісінько», натякаючи цим на Бога. Ототожнивши свою долю із долею Кудлача, Левкові не лишається іншого виходу крім як повіситися на тому ж ланцюгові, «щоб однакова міра була». Таким чином, перед нами – людське життя, неоднозначне і складне, не позбавлене ні позитивних, ні негативних рис, але життя грішне, навіть злочинне, адже на його совісті було життя власного сина, якого Левко не прийняв через нерозважливість. Це життя вималюване в невеликій кількості епізодів, пов’язаних із появою собаки у житті людини. Воно вималюване бездоганно, передусім, зі стилістичного боку, адже використання натуралізму завжди призводить до специфічного ефекту сприйняття тексту, яке закарбовується надовго і дає змогу виразніше збагнути особливість характеру, його оточення, причин краху його особистості. Стосовно ідеї твору, то її можна сформулювати, як вже зазначалося вище, як ідея самознищенності зла. Однак автор не робить це категорично: до останньої хвилини ми співчуваємо Левкові, адже ми бачили епізоди, в яких він розкривався з позитивного боку. Отже, перед нами складний психологічний портрет героя, де поряд із відразливим є і світле, хай його й небагато. Тепер час звернутися до назви твору. Так, перед нами в образі Левка постає сконденсований образ людини із її сукупністю всіх сфер – «Над-Я», «Я» та, безперечно, Воно, яке відіграє в житті кожної людини суттєву роль, але яке може цілковито зруйнувати особистість, якщо воно, умовно кажучи, перемагає «Над-Я». Отже, варто відзначити глибинний психологізм твору, цілковито модерну інтерпретацію образу, що є абсолютно новаторським як за сюжетом, так і за його втіленням.